Про них казали «сіоністи Гітлера»

Спільний інтерес: трансфер євреїв з Німецького Райху до Палестини зблизив гітлерівців і Бен-Гуріона

Зреферовано з однойменної статті в польському тижневику Uważam Rze Historia №(6) 15, червень 2013 р.

Євреї, переслідувані нацистами Третього Райху, були для палестинських сіоністів привабливим товаром. Власне палестинські сіоністи їх саме так і трактували. День приходу Гітлера до влади 31 січня 1933 (насправді 30 січня) року став для євреїв Німеччини початком кошмару, а для єврейських політиків і публіцистів з Палестини цей день став вирішальним моментом для безпрецедентного історичного шансу. Вони очікували, що дії гітлерівців значно активізують єврейську міграцію до Палестини. Сіоністи мали підстави радісно потирати руки, позаяк розраховували на півмільйона німецьких євреїв. Підраховано, що протягом кілька років урядування нацистів до Палестини приїхало 60 тисяч німецьких і австрійських євреїв.

Бен-Гуріон не приховував надій, що перемога гітлерівців стане для ідеї сіонізму «живильною силою». Моше Бейлінсон, діяч лівої партії Maпai (Партія Праці), яка до половини 60-х років ХХ ст. була домінантною правлячою силою Ізраїлю, поїхав до Третього Райху одразу після приходу до влади Гітлера.Тоді він написав Берлу Кацнельсону, одному з лідерів Maпai: “[Тут] на вулицях лежить більше грошей, ніж ми коли-небудь могли мріяти в історії нашого сіоністичного задуму. Це шанс, щоб розбудовуватися і розвиватися, якого ми ніколи раніше не мали і ніколи більше мати не будемо“.

За спиною виключених

Подібний погляд на ситуацію мав Артур Руппін, один з найважливіших лідерів сіоністського руху. Він у 1933 року торгувався з нацистами щодо умов імміграції німецьких євреїв до Палестини. 7 серпня того ж року Руппін брав участь у зустрічах в німецькому Міністерстві фінансів. Тоді сторони погодили, що кожному євреєві, який наважується емігрувати до Палестини, можна взяти тисячу фунтів стерлінгів у закордонній валюті і вислати до Палестини товарів на 20 тисяч німецьких марок (тоді це дорівнювало 5 тисячам доларів США). Справи, що були пов’язані з пересиланням тих цінностей мали залагодили єврейські та німецькі довірчі спілки. Утім єврейські спілки почали конкурувати між собою за капітал німецьких євреїв та пов’язані з цим вигоди. Більше того, їх неузгоджені переговори з Міністерством фінансів у якийсь момент почали загрожувати всій справі вивезення євреїв з Німеччини. Щоб не допустити до розриву переговорів в справу втрутився німецький консул в Єрусалимі Гайнріх Вульф.

Перенесення єврейського капіталу було складним процесом, як з боку фінансового, так і юридичного. Тому порозуміння, що у розмовах називали “haawara” [євр. перенесення] швидко відновили і допасували до тодішніх умов. Так чи інакше той процес був запущений і з нього мали всі учасники домовленостей. Порозуміння між нацистами і сіоністами спиралися на взаємодоповнених інтересах одних та інших. Перші хотіли позбутися євреїв у Німеччині, інші – зібрати їх у Палестині. Проблема була в тому, що німецьких євреїв ніхто про це не питав, а вони самі однозначно не відчували спільних інтересів з палестинськими євреями. Більшість з них хотіли залишитися на своїй батьківщині, а батьківщиною для них була лише Німеччина. Лише десять років потому виявилося, що німецькі євреї виграли на домовленостях власні життя.

Чоловік на прізвище Гітлер

Система “haawara” працювала в різних формах до половини Другої світової війни. Таким чином вдалося перевезти 20 тисяч людей і 30 мільйонів доларів. На той час це не була величезна сума для зародкового Ізраїлю, утім вона дала поштовх економіці і сіоністським починанням. Самі іммігранти часом мусили чекати на свої гроші навіть три роки і, таким чином, втрачали близько 35% капіталу.

Бен-Гуріон, як і багато сіоністських діячів, вірив, що переслідування євреїв нацистами змусять перших переїжджати до Палестини і змусить брати участь в будівництві єврейської держави. В 1948 році на зборах своєї партії сказав: “В Німеччині був такий чоловік на прізвище Гітлер. Коли Гітлер з’явився, євреї почали приїжджати”. Важко не відчути в тих словах глузування.

На початку 30-х років в Німеччині мешкало півмільйона євреїв і вони складали 1% мешканців країни. Інші 200 тисяч мешкали в Австрії. Третина євреїв з тих країн була знищена, решті вдалося втекти. Однак заледве щодесятий з вцілілих втікав до Палестини. Переважна більшість, коли ще могла, оселилася в США і Великій Британії. Разом до Палестини прибуло щонайбільше 60 тисяч осіб з Третього Райху і Австрії. Прибулі були розгублені і вражені низьким рівнем суспільного розвитку в Палестині. Вони прибували з відчуттями вигнанцями з країни, яку любили. Палестина порівняно з Берліном та Німеччиною була в їхніх очах жахливою провінцією. Більше того, ті, хто прибував, не пасували до сіоністського ідеалу нової людини і нового суспільства. Європейські євреї прибували туди власне не тому, що цього прагнули або поділяли сіоністські мрії облаштування на землі предків, а тому, що не мали іншого виходу. В Ізраїлі вони виявилися як біженці, а не як сіоністи. Тому їх у Палестині іронічно називали “сіоністами Гітлера”.

Був то час загострення протесту, в тому числі збройного, з боку арабів проти хвилі єврейських поселенців. Велика Британія, яка прагнула контролювати ситуацію, обмежувала кількість видаваних сертифікатів, що давали право для поселення євреїв. Єврейська Агенція була представництвом “їшуву” [євр. загал єврейських поселенців в Палестині] і була єдиною організацією, що мала право видачі сертифікатів. Ділила сертифікати відповідно до країн і це було причиною торгів та домовленостей між сіоністськими партіями. Кожна партія намагалася отримати якнайбільше сертифікатів, щоб роздавати власним членам і прихильникам. Коли ситуація в Європі погіршувалася, відповідно зростали потреби в сертифікатах, а їх нестача була більш відчутною. В той час палестинські євреї сперечалися про дві речі: нелегальну імміграцію і селекцію кандидатів на іммігрантів. Бен-Гуріон був проти нелегальної імміграції, натомість ревізіоністи (радикальне крило сіоністів) на чолі з Жаботинським наполягали на організації таємних і нелегальних маршрутів до Палестини. Аргументи Бен-Гуріона лежали в площині моральній: нелегальні іммігранти забирали сертифікати в тих, хто на них терпляче чекав. Однак лідер сіоністів не приховував також політичного чинника “шкоди” нелегальної імміграції: його партія Maпai втрачала контроль над процесом добору іммігрантів.

Скільки можна було зберегти?

Контроль над процесом нелегальної імміграції був підставою для чергового конфлікту між Мапаі та ревізіоністами Жаботинського. Другий, який аж від 1932 року закликав до масової еміграції європейський євреїв, в тому числі всіх євреїв з Німеччини, фактично ніколи не пропонував конкретного плану дій. Його заклики були політичними: ревізіоністи закидали, що їхні прихильники обділені під час роздачі сертифікатів імміграційних. Жаботинський в 1939 році казав: “Земля Ізраїлю сьогодні існує лише для обраного класу, і ці обрані – це молоді люди в червоному кольорі“.

Після Голокосту крило ревізіоністів під керівництвом Менахема Бегіна звинуватив Maпai в саботажі евакуації. Суть звинувачень висловив Йоханан Бадер, один з головних політиків того крила: “Ми могли б врятувати мільйони, або принаймні на сотні тисяч євреїв більше“. З відстані часу утім видно, що ревізіоністи Менахема Бегіна не мали у тій справі рації. На початку існування Німецького Райху, коли імміграція не була суворо обмежена і більшість німецьких євреїв можна було вивезти з Райху, вони самі не були зацікавлені у виїзді, а намагання переконати їх до еміграції в Палестину завершилися нічим. Натомість, коли ситуація погіршилася настільки, що євреї хотіли виїхати з Райху, Велика Британія почала ставити палки в колеса, обмежуючи кількість сертифікатів. Тоді єдиним способом, щоб врятувати більшу кількість людей, був нелегальний шлях. Утім Єврейська Агенція частково зважаючи на позицію Бен-Гуріона, вже не була зацікавлена у підтримці нелегальної міграції.

Скоро виявилося, що такі дії Агенції було трагічною помилкою, хоча тут не варто занадто жорстко оцінювати Бен-Гуріона. Коли в 1937 році британці запропонували поділити Палестину і створити дві держави – єврейську і арабську – Бен-Гуріон був готовий прийняти таку пропозицію. Натомість її відкидали ревізіоністи.

Неможливо тут не поставити запитання – скільки євреїв, вбитих згодом під час Голокосту, могли б сприйняти незалежний Ізраїль, якби він повстав за два роки перед початком війни, а не три роки по її завершенню?

Незважаючи на те, чи можна було, чи не можна було врятувати більшої кількості людей перед загрозою Гітлера, фактом є те, що Єврейська Агенція працювала над створенням єврейської більшості в Палестині шляхом селективної, а не масової міграції, як того хотіли ревізіоністи. Сіоністи з Партії Праці, яких було більше в Агенції, вважали, що потрібно створити “нове суспільство”. Нове, отже таке, що було зовсім іншим ніж діаспора. Їхньою головною ідеєю був проєкт “повернення” євреїв на поля і перетворення їх на землеробів. Міські євреї в очах сіоністів з Партії Праці були ознакою суспільного і морального занепаду. Повернення до землеробства в Палестині мало спричинити до народження “нової людини”. Тому під час поділу імміграційних сертифікатів першість мали ті, хто міг відіграти якусь роль у визначеній програмі побудови держави. Відтак вибирали здорових, молодих чоловіків, готових працювати на землі, найкраще із аграрною освітою. Активісти Партії Праці звісно знали про трагічну ситуацію з європейськими євреями і час від часу висловлювали потребу виділення сертифікатів тим одноплемінникам, хто не підтримував ідей сіонізму. Утім, коли надходив час вибору іммігрантів, їх оцінювали з точки зору придатності для “побудови нового суспільства”. Врешті, окрім того, що сертифікати роздавали відповідно до політичних чинників, так ще й сіоністи солідарно – як соціалісти з Єврейської Агенції, так і ревізіоністи – відмовлялись допомагати євреям, які хотіли виїхати до інших країн, крім Палестини.

Залишалася проблема, що робити з тими, хто не був сіоністом і з різних причин не був здатним долучитися до “побудови нового суспільства”, але до Палестини вже дістався? Товариство Німецьких Іммігрантів скаржилося на Єврейську Агенцію в Берліні, що та видає імміграційні сертифікати інвалідам. В центральному Сіоністському Архіві збереглися листи Товариства до імміграційного відділу: “Людський матеріал, що прибуває з Німеччини, все гірший. [Ті люди] не здатні і не мають бажання працювати та вимагають соціальної допомоги“. Відділ Суспільної Праці в Єврейській Агенції також часто протестував проти хворих іммігрантів та тих, хто потребує догляду. Траплялися випадки відсилання людей назад – до гітлерівської Німеччини, аби вони не були тягарем для “їшуву”.

Люди як товар

В 1935 році вирішено, що кандидати, які мають більше 35 років, можуть отримати сертифікат лише тоді “якщо немає підстав вважати, що будуть тут тягарем“. Таке рішення означало, що іммігрант повинен був мати професію, найкраще пов’язану із землеробством. “Торговці, як і особи, що займаються подібними речами, не отримають сертифікатів за жодних умов, хіба що вони є сіоністами-ветеранами” – читаємо далі в рішенні Агенції. Ісаак Грюнбаум, один з пізніших підписантів декларації створення держави Ізраїль, писав про це до засновника Світового Єврейського Конгресу Нахума Гольдмана: “Ми повинні мати можливість обирати з-поміж біженців тих, хто вартий імміграції“.

Випадків трактування сіоністами людей як товару і матеріал до побудови сіоністської держави було багато і вони були драматичні за наслідками. Одним із показових прикладів є історія судна “Сент Люїс”, що віз кілька сотень єврейських біженців з Німеччини. Жодна країна не хотіла дати їм прихистку, а коли “Joint” (американська організація, що підтримувала євреїв, які опинилися у важкій ситуації) звернулася до Єврейської Агенції, аби та надала імміграційні сертифікати, Агенція відмовила. Врешті єврейських біженців з Третього Райху прийняв Антверпен.

Трагічна боротьба за погодження взаємовиключних інтересів і потреб, ані на мить не слабнула. Тодішні реалії для європейських євреїв, зокрема німецьких, австрійських і польських були надзвичайно жорстокі і безжалісні. За отримання сертифікату точилася постійна боротьба. Той, хто його отримав, виїхав із Європи і жив у Палестині свідомий, що якийсь інший єврей, який цього сертифікату не отримав, був убитий. Тому схоже, що почуття провини серед багатьох ізраїльтян, які уникнули таким чином Голокосту, як і серед тих, хто вирішував про перебіг імміграції європейських євреїв до Палестини, мало основний вплив на подальше дуже складне ставлення тих груп до Голокосту. Так принаймні стверджує Том Сегев, професор історії з США та Ізраїлю, представник групи ізраїльських науковців “Нові історики”. За Сегевим напружені взаємини між інтересами сіоністів та євреями зі Східної Європи врешті стало центральним мотивом історії у сприйнятті Голокосту загалом ізраїльтян.

Автор: Магдалена Чиж