Чи варто плакати за Дзеркалом тижня?
Сьогодні, 26 листопада 2019, з’явилася новина, що український тижневик Дзеркало тижня припиняє виходити друком. Насправді про цей намір мені приватно розповіли ще з місяць тому, але позаяк це вже є секрет Полішинеля, то поділюся кількома думками з цього приводу.
Провладні політики можуть полегшено зітхнути, що найбільш опінієтворча (така, що формує громадську думку) газета цілковито йде в інтернет. ДТ втратить статус друкованого видання і перейде до категорії онлайн-медіа на рівні Української правди, Лівого берегу і под. А конкуренцію там втримати колективу ДТ буде нереально – варто зайти на сайт ДТ, аби це зрозуміти. Тобто ДТ позбувається своєї головної переваги – фізичного паперового носія, який надавав тижневику статусності. Видання залило сала за шкіру не одній владі і тепер цей докучливий чинник зникає.
Для того, щоб вижити в інтернет-середовищі Дзеркалу тижня треба буде таблоїдизовуватися. Веб не місце для серйозних і аналітичних текстів. Тут свої правила написання текстів (про це я писав тут), як і свої правила сприйняття електронного тексту (про це я писав тут). Звісно, лишаться одиниці, які читатимуть “важку” аналітику на веб-сторінці ДТ, але масовості це Дзеркалу не додасть.
Цікавий факт, дослідники таблоїдизації медіа, коли описували “жовтіння” преси звертали увагу на зміну розмірів видань – газети з великих форматів перетворювалися на захалявні чи зручні для громадського транспорту формати. Утім газети, що претендували на статусність, своїх розмірів не змінювали – великий розмір не для транспорту чи для халяви, а для високих кабінетів, де читач може спокійно розгорнути видання, або для статусних клубів, де кава чи сигара є атрибутом якісного читання.
The Guardian, Financial Times, The Daily Telegraph, The New York Times – це приклади опінієтворчих газет великих форматів. Вони не відмовляються від друку і водночас мають сильні редакції для роботи он-лайн. Власне, це вже і не газети, а конвергентні видання (про це я зокрема писав тут). Для того, щоб побудувати сильні конвергентні редакції, виданням зі світовим іменем треба було добряче перебудуватися і вкластися, інакше смерть. Але в результаті – це потужні медіа з якими ніхто не наважиться жартувати.
На відміну від досвіду згаданих газет, Дзеркало тижня обрало смерть. Воно вже тривалий час проводило неефективну маркетингову політику. Прості приклади – я роками купував Дзеркало тижня. Коли поруч із російськомовним виданням, з’явилося українськомовне, то волів купувати лиш українською мовою. Та в кіосках преси столиці найчастіше неможливо було купити українськомовне видання – їх розкуповували вмить, натомість російськомовні лишалися на полицях. Чи спонукало це редакцію ДТ врахувати смаки читачів? Ні.
Більше того, ДТ відверто зневажало українськомовну аудиторію, бо після кризи 2008-2009 років там найперше розпрощалося із літредакторами. Відтак часто статті українською були незрозумілою калькою з російського язьіка. Чи звертало на це ДТ увагу? Ні.
Врешті, якщо раніше друкований тижневик надходив до кіосків преси в суботи, то у 2019 році графік раптом змінився і видання почали продавати по понеділкам. Але в інтернет викидалися усі матеріали у вільному доступі ще в п’ятницю увечері. Тобто ще за два дні до продажу друку, ДТ віддавало свій контент задарма! Зрозуміло, що навіть найстійкіші поціновувачі паперу мали на вихідних доста часу, аби відшукати і прочитати те, що їх цікавить. А можна ж було зробити досить просту річ – за ціни газети 16 грн в кіосках, встановити платний 3-гривневий доступ до однієї статті і видання мало би непоганий прибуток, плюс капітал для дальшого розвитку. Чи було це зроблено? Ні.
Зважаючи на три зазначені вище “ні”, чи слід шкодувати за виданням, яке не дбало про себе? Без сумнівів, Дзеркало тижня залишиться в історії української журналістики. Натомість з часом прийдуть інші гравці. Буде й ніша для поважних великоформатних видань з потужними онлайн редакціями – бо такого елітарного продукту вимагатиме частина споживачів. Ще все попереду.
